За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, кожні сорок секунд хтось на Землі «успішно» накладає на себе руки. Спроби відбуваються значно частіше — щодві секунди. Українська статистика ще страшніша: кількість самогубств удвічі більша за середньосвітову. І це — дані до повномасштабного вторгнення.
До Дня психічного здоров’я, ми вирішили підняти цю тему — настільки ж важливу, наскільки табуйовану. В розмові з психологинею розбираємо різні міфи про суїцид, говоримо про те, як підтримати людину так, щоб не нашкодити.
Яся
«Ясі більше немає». Мене накриває хвилею нудоти. Сідаю й закурюю.
Ми списувалися за тиждень до цього. Сказала, що все нормально. Я знав, що недавно в неї була невдала спроба. Цього разу Яся обрала дуже страшний, але надійніший спосіб.
Ми познайомилися кілька років тому в інтернеті — на фоні схожих поглядів. Потім час від часу спілкувалися про психічне здоров’я, бо виявилося, що маємо один і той же розлад.
Молода, розумна, красива. Активна й ідейна. Мертва… Ми так і не побачилися вживу.
К.
К. — чинний військовослужбовець, . Із «давніх», служив іще в АТО. Тривогу забила його дружина: в неї був мій контакт на випадок трохи інших проблем.
Отримавши двотижневу відпустку, К. поїхав до іншого міста. Там зачинився у порожній квартирі своїх знайомих. Наважувався на те, щоб «усе закінчити». Коли я спілкувався з ним по відео, в нього щокілька хвилин мінявся настрій: від сліз до нестримних веселощів.
Спільними зусиллями нам вдалося зробити так, що К. звернувся по професійну допомогу. Зараз у стаціонарі. Начебто трохи відійшов. Щиро сподіваюся, що зрештою все буде добре.
Оксана
Оксана Райська — психологиня з Дніпра.
Коли я запропонував їй записати інтерв’ю для матеріалу про суїцид, Оксана відразу погодилась: «Якщо ми зможемо відвернути від цього хоча б одну людину, це вже буде дуже класно».
«Суїцидальна криза — вона як хвиля»
— Кажуть, якщо людина говорить про самогубство, вона ніколи цього не зробить. Я сам у це довго вірив, але давно перестав.
— Це міф. Розмови про самогубство — це сигнал, який потрібно сприймати серйозно, навіть якщо він звучить як «погроза» чи прохання про увагу. За цим зазвичай стоїть сильний біль, а такі розмови бувають способом про нього сказати.
До того ж, у момент сильного емоційного дистресу людина справді здатна на імпульсивні вчинки.
— Ще кажуть, що людину не можна питати, чи хоче вона вбити себе. Таким чином, мовляв, можна підштовхнути її до дій.
— Ні, не підштовхне. Може бути навіть навпаки: що людина чекала цього питання. Сама не говорила, бо чекала осуду й неприйняття. Їй може бути соромно про таке сказати.
Якщо ми запитаємо м’яко, не засуджуючи і приймаючи, людина може поділитися своїм болем. Тоді ми вже можемо плекати якусь надію, що все буде добре.
— А якщо людина вже вирішила вбити себе, то чи можемо ми їй допомогти?
— В цілому, так. Навіть тоді в людини зазвичай співіснують два бажання: покласти край болю і жити. Вона просто не бачить кращого виходу з нестерпного страждання, і саме тут їй можна допомогти.
Суїцидальна криза — вона як хвиля, яка може приходити й відходити. Тобто в людини є певне підґрунтя: депресія, якісь важкі обставини, якісь біологічні фактори, травматичний досвід. Але в якийсь момент трапляється критична подія, таке собі цунамі.
Якраз на цій хвилі людина може здійснити суїцид. Але вона часто буває короткою. Тому так важливо, щоб у цей момент поруч були люди, а небезпечні засоби були недоступними.
Якщо в цей момент зробити, як ми кажемо, кризове втручання, ми можемо допомогти людині. Якщо людина сидить над прірвою, наше завдання — сісти поряд. І разом подивитися в ту прірву. Вислухати і спробувати зрозуміти — спокійно і без засудження. Показати людині, що її почуття важливі.
Потім поволі шукати якісь зачіпки, якусь надію. Причини, заради яких людина захоче жити. Не треба вмовляти, казати: ти що, подивись, яке життя прекрасне. Ні, ми маємо посидіти з людиною поряд, вислухати, розділити біль, бути присутніми без осуду.
Це не пасивна позиція: поруч ми допомагаємо людині подумати, що можна зробити просто зараз, прибрати небезпечні засоби, залучити близьких і фахівців.
Це міф. Розмови про самогубство — це сигнал, який потрібно сприймати серйозно, навіть якщо він звучить як «погроза» чи прохання про увагу.
«Є чотири рівні ризику»
— Як зрозуміти, що людині поряд потрібна допомога?
— Іноді ми бачимо якісь різкі зміни. Наприклад, людина перестала спілкуватися й уникає зустрічей. Або починає речі роздавати, прощатися, складати якісь заповіти. Це так звані провісники.
Може зненацька почати приводити справи до ладу. Тобто була людина, наприклад, у депресії, і раптом стала аж надто «ділова».
Іноді людина каже прямо: я не хочу більше жити, я більше не можу це витримати. Або — що вона не хоче створювати проблеми для інших, не хоче бути тягарем. Або — що хоче заснути й не прокинутись. Що «вони пожалкують, коли мене не стане». Ось такі натяки певні.
Буває, що людина все заперечує. Тому, якщо тривожні ознаки є, краще запитати прямо.
Загалом, є чотири умовні рівні ризику: зелений, жовтий, помаранчевий і червоний. Зауважу: достовірно оцінити ризик може лише фахівець, тож це орієнтир для розуміння, а не спосіб діагностувати близьких.
Зелений рівень — це коли людина має думки про самогубство, але, разом із тим, у неї є сильні «антитоксини», тобто підтримуючі фактори. Це цілі, цінності, наявність добрих стосунків. На «зеленому» рівні людина ще не має планів, просто іноді задумується над тим, щоб покінчити з собою.
На «жовтому» рівні людина опирається цим думкам. Можуть бути певні елементи планування, але дуже нечіткі, і сама людина твердо каже, що цього не зробить.
«Помаранчевий» — це вже високий рівень ризику. Думки про суїцид починають переважувати, людина їм погано опирається. Вона вже має продуманий план, уже має вибір небезпечних засобів. Однак каже, що вагається й буде старатися того не зробити.
Уже на цьому рівні потрібна допомога фахівця.
«Червоний» рівень — критично високий. Людина має чіткий план, можливо, вже робила якісь підготовчі дії, «репетирувала» самогубство, щоб наважитись. Вона каже, що це єдиний вихід, і вона це зробить.
Тут уже потрібне негайне кризове втручання: не залишати людину саму, прибрати доступ до небезпечних засобів, залучити близьких, кризову службу, психіатра. «Сісти поруч», як я казала: спокійно, без осуду.
Іноді ми вживаємо радикальних заходів — викликаємо швидку допомогу або організовуємо примусову госпіталізацію. Але це крайній спосіб. Це коли є безпосередня загроза життю — людина вже не може керувати собою й опиратися своїм намірам. Грубо кажучи, закрилася в ванній і ні на що не реагує.
Цим не варто зловживати. Є ризик, що людина втратить до нас довіру й наступного разу, якщо вирішить себе вбити, нам про це не розкаже. Треба відчувати, коли такі заходи вже конче потрібні й, за можливості, пояснювати людині, що ми діємо в інтересах її безпеки.
Загалом, є чотири умовні рівні ризику: зелений, жовтий, помаранчевий і червоний. Зауважу: достовірно оцінити ризик може лише фахівець, тож це орієнтир для розуміння, а не спосіб діагностувати близьких.
«Звертатись по допомогу — це не слабкість, а навпаки»
— Як зрозуміти, що допомога потрібна не комусь, а вже тобі?
— Знову таки, це відчуття безнадії, самотності, відчуття, що я тягар. Коли ти перестаєш опиратися думкам про самогубство.
Загалом кажучи, реагувати потрібно вже тоді, коли ці думки лише з’являються. Треба звернутися по допомогу й розповісти про свої почуття: що я маю такі думки, відчуваю пригніченість, маю проблеми, з якими не вірю, що можу впоратись, і так далі.
— До кого звертатися в першу чергу?
— До фахівця з психічного здоров’я: психіатра чи психотерапевта. Це перша лінія допомоги, скажімо так. Психіатр — це лікар, який оцінює стан і за потреби призначає лікування. Психотерапевт допомагає працювати з думками, почуттями й обставинами, що привели до кризи. Часто ці види допомоги поєднують.
— За моїми спостереженнями, багато людей бояться звертатися до психіатра.
— Так, тут теж можуть бути певні міфи. Що «присадять» на наркоту, внесуть у якісь там реєстри.
— Чесно кажучи, мені теж було страшно вперше.
— Щодо «реєстрів» і обмежень: це юридичне питання, і краще уточнити його напряму в лікаря, ніж вірити чуткам. А консультації конфіденційні. Виняток — ситуація реальної загрози життю, і про це лікар попереджає заздалегідь.
Статистика свідчить, що протягом життя 20 відсотків людей хоча б раз матимуть епізод депресії. Це найпоширеніший розлад. І що, ми викреслимо з життя п’яту частину населення? Це абсурд. Тим більше, до психіатрів можна звертатися приватно.
Що стосується ліків, була в мене одна ситуація.
Зайшла я якось в аптеку. І, значить, переді мною жінка в черзі. Просить якесь «легке заспокійливе». І фармацевтка рекомендує їй якусь біодобавку. І каже: оце дуже хороший препарат. Ви, значить, можете не переживати. Він дуже хороший. І ви не станете овочем, як від тих антидепресантів.
Я кажу: я перепрошую, а чому ви кажете людині, що від антидепресантів стають овочами? Я просто зараз приймаю два. То ви, каже, напевно, не такі антидепресанти приймали. Такі, кажу. І сказала їй назви.
Замість того, щоб перепросити, вона почала гнути свою лінію. Я вирішила нічого не доводити, подзвонила на гарячу лінію й поскаржилась на неї.
— Ну так. На жаль, люди часто бувають упередженими й самовпевненими.
— Тому я й кажу: варто спитати у психіатра. Не треба відмовлятися від лікування або переривати його на підставі випадкових порад в аптеці чи в інтернеті.
— Є ще один момент. «Що люди скажуть?» Я знаю конкретні випадки, коли люди кажуть усяку єрунду. Типу, ти сильний/сильна. Ти розумний/розумна. Ти ж не псих якийсь, нащо воно тобі?
— Можливо, краще не ділитися своїми переживаннями з людьми, які таке радять. Натомість поговорити з кимось, хто має досвід боротьби із психічними проблемами. В ідеалі — з кимось, кого ми поважаємо й любимо, з ким маємо довірливі стосунки.
Мені подобається, що останнім часом багато відомих людей говорять про своє психічне здоров’я. Наприклад, соліст Imagine Dragons. Наприклад, Джим Керрі. Та багато хто. Це підтримує.
Звертатись по допомогу — це не слабкість, а навпаки. Якщо в людини зламана нога, вона звертається до спеціаліста. Так само й тут. Тому що мозок — це, по суті, наш комп’ютер. Це складний орган, і його здоров’я критично важливе.
Разом із тим, хочу зауважити: змусити людину ми не можемо, можемо тільки запропонувати. Рішення приймає вона сама. Виняток — безпосередня загроза життю, тоді потрібні невідкладні кроки, про які ми вже говорили.
— А як НЕ треба підтримувати, щоб не зашкодити?
— Не треба переконувати, що «життя прекрасне». Не треба казати, що «Бог створив тебе, щоб ти жив/жила». Або «займися спортом» чи ще чимось. Це токсичні речі, які лише посилять почуття провини або власної неповноцінності.
Коли ти це говориш, ти знецінюєш почуття людини. Якщо суїцид видається їй єдиним виходом, то їй дуже боляче. Боляче настільки, що вона готова переступити через інстинкт самозбереження — найпотужніший із інстинктів.
Це не означає, що прогулянки, спорт чи віра не допомагають. Вони можуть стати частиною плану, але не швидкою порадою.
Тож у жодному разі ми не знецінюємо. Ми маємо сісти поряд і витримати цей біль. Показати, що ці думки не є чимось ганебним, сороміцьким.
Звертатись по допомогу — це не слабкість, а навпаки. Якщо в людини зламана нога, вона звертається до спеціаліста. Так само й тут. Тому що мозок — це, по суті, наш комп’ютер. Це складний орган, і його здоров’я критично важливе.
«На жаль, у цей момент біль виявився сильнішим»
— У мене фінальне питання. Дуже часто люди, в яких хтось близький зробив «успішну» спробу самогубства, звинувачують у цьому себе. Що робити в такому разі?
— По-перше, є психотерапія. Хороший психотерапевт допоможе прожити втрату, не знецінюючи її.
Це особлива втрата: у ній часто змішуються провина, злість, біль і сором, а ще до цього додається нерозуміння з боку оточення. Усі ці почуття нормальні, і їх можна проговорити та пережити.
Щодо спілкування. Якщо в когось таке сталося, ми точно не повинні казати, що, мовляв, «відстраждав/відстраждала». Або казати, що в пекло потрапить. Або називати слабаком/слабачкою. В жодному разі — не ідентифікувати як «самогубцю».
Ми не маємо права перекреслювати те, ким була людина в житті, чим вона жила, що робила. Те, як вона пішла з життя, її не визначає. Ми ж не називаємо людину, яка загинула в ДТП, «дтпшником» абощо.
Ми не можемо звинувачувати, казати «а куди ж ви дивились». Сигнали часто важко помітити, а людина, буває, й сама їх приховує. Інколи суїцид стається попри найкращу допомогу.
На жаль, у цей момент біль виявився сильнішим за все, що тримало людину в житті, і вона вже не бачила іншого виходу. Це трагічний наслідок кризи чи психічного розладу, а не свідомий вибір.
Це дуже важко, але треба визнати й пережити цей факт. Щоб допомогти, ми так само маємо бути поряд. Без докорів і засудження. «Не судіть і не судимі будете».
Підписуйтесь на канали «Рівненських лікарень» у фейсбуці, телеграмі, інстаграмі.
«Четверта влада» та БФ «Скарбниця Надії» збирають гроші на FPV-дрони для бійців на фронті, які збиратиме ініціатива «Рівненський дрон».
Якщо вам сподобався матеріал, перерахуйте, будь ласка, будь-яку суму на волонтерську монобанку чи на картку благодійного фонду, прив’язану до рахунку в «Приватбанку»: 5169 3305 3931 4184
Рахунок: КБ «Приватбанк»
IBAN UA663052990000026006000707203
БФ «Скарбниця Надії»
ЄДРПОУ 37685693
